Подорож Чернігівщиною

Цього року ми не змогли дозволити собі далеку подорож — нашому хлопцю лише рік і великі відстані не даються йому так просто. Отже, ми вирішили відвідати Чернігівщину. З одного боку, не треба далеко їхати , а з іншого — на кожному шматочку цієї землі збереглися пам'ятки або козацьких або, навіть, домонгольських часів.

Таким чином, взявши хлопця та рюкзаки, ми вирушили у подорож. Першою зупинкою на нашому шляху було місто Остер. Дісталися ми туди автобусом з автостанції "Дарниця" (поблизу М. "Лісова"). Поїздка нагадувала політ у космос — і київська, і остерська автостанції розташовані на вулицях ім. героя Радянського Союзу Гагаріна Ю.О. Не минуло й двох годин, як ми потрапили у давнє місто-фортецю Остер. З майданчика автостанції виходили чотири чи п'ять доріг, і ми, не вагаючись, вибрали ту, що веде до центру — в давньоруських містах такі дороги завжди носять ім'я Леніна.

Пейзаж Остра має яскраво окреслений рельєф з пагорбами, підкреслений здебільшого одноповерховою забудовою, яка губиться у зелені плодових дерев. Вулиці вкриті асфальтом і пилом і, швидше за все, мають називатися дорогами, хоча "прикрашені" вузенькими цегляними тротуарами, що тягнуться впритул до фасадів будинків. На вікнах — різьблені лиштви та ставні, інколи на них можна побачити навіть слонів та лебедів. Коли йдеш, весь час доводиться слідкувати аби не зачипити шибку з одного боку та не наштовхнутися на гілку з другого. Але на остерських вулицях є й приємні речі — колонки з питною водою та велика кількість стиглої шовковиці під ногами.

В центрі — парк з пам'ятником-вшануванням загиблих у Великій Вітчизняній війні, праворуч — Рада та будівельний технікум. Тут ми підійшли до чоловіка у спецодязі та спитали про предмет нашого інтересу — апсиду собору ХІ ст., так звану "Юр'єву божницю". Чоловік виявився на прочуд освіченою людиною. Він розказав нам про всі остерські храми, з яких цілим залишився один, про "божницю", про краєзнавчий музей і, навіть, трохи нас провів.

Відвідини "Юр'євої божниці" залишили нас у смутку та розпачі. Це апсида собору, який зруйнували ще татаро-монголи. Для її збереження було добудовано стіни та поставлено двері. Коли ми потрапили до неї, замка на дверях не було. Ніхто не завадив нам увійти та побачити фрески ХІІ сторіччя на стінах, а на фресках — видряпану лайку та просто написи типу "тут був я". Ми змогли лише прикрити двері та піти…

Відвідали ми також місцевий краєзнавчий музей, розташований у дореволюційній садибі в парку, та діючу церкву, здається, ХІХ сторіччя. Взагалі, Остер стоїть на перетину двох, в домеліораційному минулому, повноводних рік — Десни та Остра. Останню аборигени звуть Остеркою. Завдяки тому, що в наш час промисловість майже не працює, ці ріки знов віднайшли минулу прозорість. Тому вечір і ніч в Острі ми провели в наметі на березі Десни.

Наступним пунктом нашої подорожі мав бути Козелець, районний центр, давня козацька столиця, відома єдиним по величі на всю територію колишньої Російської імперії іконостасом у соборі Різдва Богородиці та Козелецьким монастирем. За планом, до Козельця (наголос на другий склад) ми мали потрапити пішки, вздовж русла Остра. Але пройшовши декілька кілометрів по жарі та з хлопцем на плечах, ми зрозуміли нереальність цієї ідеї. Добре, що ми не зійшли з траси і нам вдалося швидко зупинити автомобіль — мікроавтобус, який рухався в бік Чернігова. Водій взявся довести нас до моста над чернігівською трасою, звідки до Козельця біля кілометра.

Увійшовши в Козелець, перш за все ми зайшли у магазин, купити води та спитати дорогу. Продавець дуже зраділа нашому хлопцю, взнавши, що ми подорожуємо, пригостила нас абрикосами, але в розмові виявилось, що до монастиря біля 10 км. Вже був вечір і нам треба було знайти місце де стати наметом, тому ми вирушили далі на свій страх і ризик.

Перейшовши через аварійний міст, ми скоро потрапили до центра міста. Він порадував нас своєю охайністю. На жаль собор Різдва Богородиці виявився закритим, і нам залишилось лише зовні милуватися його бароковими рисами да дивними порталами з шатровими дахами. З моста ми бачили главу ще одного храму, і мали надію що це і є монастир. Шлях до нього лежав крізь тінистий парк з дитячими гойдалками.

Але, коли ми потрапили до нього, ми зрозуміли, що це звичайний приходський храм, та ще й оточений міською забудовою. А вже почало вечоріти, треба було щось вирішувати з наметом. На дворі стояли двоє батюшок, і ми підійшли до них, спитати дорогу до монастиря. "Ще кілометрів десять", — озвався один з них, — "а ви з торбами? й з дитиною? То сідайте" — він вказав на свого "Москвіча".

Виявилось, що так званий Козелецький монастир, насправді Свято-Георгієвський жіночий монастир, знаходиться у селі Данівка. А підвозив нас приходський священик храму у Данівці. Він мало того, що довіз нас, ще й зайшов туди й попросив, щоб нас прийняли. Але наш хлопець надто розгулявся та розшумівся і ми вирішили, щоб не порушувати спокій в монастирі, зупинитися за його стінами в наметі, на березі вищезгаданої Остерки. Сестри не хотіли нас відпускати з дитиною, запропонувавши місце у окремому будиночку, але ми все ж таки вирішили ночувати зовні.

Вранці ми прокинулись під насипом старої дороги, ліворуч від нас, на невеликій терасі розгорнулися монастирські городи, а вище — будівлі монастиря, оточені білими стінами у зелені дерев. Немов три свічі, здіймалися бані з заломами Свято-Георгієвського храму. Трохи зліва — двоповерховий корпус, з двох боків завершений дзвіницею та приміщенням церкви, які виблискували на ранковому сонці жерстю двох куполів.

Ми відвідали монастир та приложилися до чудотворної ікони Богородиці "Аз есмь с вами…". Потім викупалися в Остерці, дивуючись її прозорістю. Стоячи по грудь у воді можна було бачити свої ноги.

Звідти ми мали повернутися на чернігівську трасу та їхати у Чернігів. Але нам захотілося зайти до священика, що нас підвозив та віддячити йому. Застали ми лише його матушку з двохтижневою дитиною, та просидівши в них біля години, рушили далі.

З Данівки нам показалося зручніше їхати до Ніжина. Ми зупинили машину з подружньою парою з Києва, які довезли нас до Браниці, а звідти чоловік на "Жигулях" довіз нас до Бобровиці.

В Ніжин ми прибули електричкою з Бобровиці знов таки під вечір. Ніжинський вокзал зустрів нас, як завжди, суєтою та запахом пиріжків. Забувши про одно з правил етикету жителя міста, ми почали питати про дорогу в таксиста. А він не загубився: "за п'ять гривень довезу". Але така відповідь нас не влаштовувала. Ми сіли в маршрутку, а по дорозі попитали у кондуктора, де краще зупинитись наметом. Він підказав, де нам вийти і ми опинились… у центрі міста біля педагогічного університету. Тут справді був парк, але навряд чи тут можна було розводити багаття, та взагалі, безпечно ночувати.

Ми рішилися на відчайдушний крок — спитати дорогу у міліціонерів. Першою їх реакцією було: "Та ставте намет тут" — у тому самому парку. Після ще декількох питань, вони погодилися, що це не найкраще місце і спрямували нас вздовж течії Остерки за місто. "Там буде гарний березняк", - сказали вони.

Вже стемніло, коли ми дійшли до п'яти берізок, під якими й зупинилися. Зранку виявилось, що ми стоїмо поруч з городами на березі Остерки. Правда, річка надто заросла, щоб в ній купатися. Поки ми шукали більш-менш влаштований вхід у ріку, приїхав якийсь дядька на велосипеді. Зі словами "Ну запустил, Макарыч" він взяв сокиру і направився у бур'яни на городі. До речі бур'яни там були ростом з людину. Трохи пізніше ми з ним познайомилися. Він виявився дуже цікавою людиною, майстром на всі руки, й музикантом, й художником, й інженером, і ми просиділи увесь ранок за розмовою. На прощання він поділився справжніми ніжинськими огірками (в Ніжині кажуть "гурки"), кабачками та картоплею з городу.

Вибравшись, нарешті в Ніжин, ми потрапили туди у саму спеку. Вона та важкі рюкзаки завадили нам перейнятися повітрям цих гоголівських місць. Лише мимохідь ми оглянули ніжинські церкви та монастирі, хоча мали б уділити їм більше уваги.

Правда, нам вдалося побувати на справжньому ніжинському ринку, побачити як біля нього відновлюють занедбану пам'ятку архітектури — базилікальну церкву XVII ст.

Нашому хлопцю також вдалося зробити для себе відкриття — чернігівський чорнозем, на якому росте все, що в нього впаде, і який фашисти, за часів війни, вивозили вагонами у Германію. Сталося це так. Він, за своєю звичкою, полив землю під ногами водою з пляшки, а потім почав її розмішувати руками. В результаті його руки, обличчя та одежа набули справжнього чорного кольору, ніби його намастили гуталіном. Ніколи ще він не був таким чорним і ніколи ще його так старанно не відмивали.

З Ніжина ми планували їхати на Прилуки, але вечірній потяг шов туди пізно, ми мали приїхати лише у тридцять хвилин на десяту. Не бажаючи борсатися з наметом у темряви, так само як і залишатися у Ніжині, ми все ж таки вирушили у Чернігів.

Чернігів — справжнє місто з багатовіковою історією. Ми відчули це з перших кроків по його тротуарах. Переночувавши на березі Десни, на наступний день ми зібралися на екскурсію по місту.

Перш за все ми залишили речі у дідуся, який живе перед самим мостом через Десну і, відчувши себе вільними, почали прогулянку. Пройшовшись по валу і оглянувши давні собори та будівлю колегіуму, ми направилися до Єлецького монастиря. Там, приєднавшись до групи паломників, ми послухали розповідь матушки про святого Лаврентія Чернігівського, батюшку, який окормляв сестер монастиря під час Великої Вітчизняної війни. Наприкінці, нас навіть постукали його паличкою.

По дорозі ми зголодніли і вирішили зайти до кав'ярні. Серед меню була вказана натуральна кава, і ми, зі своїми інтелігентськими замашками, забажали її скуштувати. "У нас с ресторанной наценкой," — попередила нас продавщиця, — "70 копеек". "Добре," — сказали ми, і вона взяла до рук велику банку Neskafe. "Ми просили натуральну каву," — нагадали ми. "Натуральная, Neskafe," — здивовано-ображено сказала продавщиця, демонструючи банку. Ми відмовилися й вийшли у розпачі.

На зворотному шляху ми зайшли до Спасського собору, приложилися до мощів святого Феодосія Чернігівського.

Другий день ми провели на річці. Лише увечері вийшли на Київську трасу, бажаючи зупинити машину на Прилуки. На Київ машини йшли одна за одною, а в сторону Ніжина — жодної. Там, на трасі, ми зустріли двох знайомих з Києво-Могилянської Академії. Вони повертались з подорожі у Гомель й були дуже втомлені. Схоже вони займалися спортивним автостопом. Майже за півгодини вони уїхали в Київ.

Ми трохи ще постояли на трасі і вирішили сьогодні вже не їхати, а відвідати кафе "Казка". Колись, два з половиною роки тому ми там чудово пообідали. Але це місто з часом змінилося, і не в найкращу сторону. Замість дитячого кафе, тут тепер було щось схоже на ресторан. І справа не в цінах — вони в Чернігові значно нижче київських, просто змінився дух.

Не поїхавши в Прилуки, ми зрозуміли, що наш шлях все ж таки повинен пролягти через Домницю. Це селище в 60 км від Чернігова уверх по Десні. Там, у монастирі, стояло поселення Православного Педагогічного товариства. Таким чином, сівши у автобус ми вирушили туди.

Домницький чоловічий монастир колись був одним з найбільших у Чернігові, там відкрилась чудотворна ікона Божої Матері Домницька. Але в радянські часи монастир було ліквідовано, а на його території було розташовано колонію-поселення для злочинців. Зараз, територію частково передали монастирю, але поки що братія невелика, тому головний храм залишається в межах колонії.

Це має жахливий вигляд: стоїть глуха стіна, над нею, другим ярусом, натягнута в декілька рядів колюча проволока, із-за якої — об'єм храму, над характерними напівциркульними бароковими фронтонами — прожектори, а далі — барабан, з сітками у вікнах, і, нарешті, купол, вкритий, здається руберойдом.

Виявилось, що поселення від'їжджає в той же день, коли ми приїхали. Спочатку ми думали залишитися, але потім все ж таки поїхали з усіма. Встигли лише відвідати колодязь зі святою водою.

Нас привезли знов у Єлецький монастир. Усі поселенці залишилися там на ніч, щоб зранку вирушити в Київ через Данівку, а ми одразу поїхали на вокзал.

Мабуть вечірній дизель на Прилуки (через Ніжин) був все ж таки для нас, бо ми таки поїхали на ньому. Це був найдальший переїзд — три з половиною години. Хлопець увесь знудився, а на додаток, ми приїхали, коли вже було темно. Ми хотіли перечекати темряву на вокзалі, але він виявився на реставрації. Головні двері залу очікування були вибиті, і уся комашня за ніч була б нашою. Йти через усі Прилуки на пляж також було нереально, нас врятували дорожні робітники. За їх порадою ми сіли на бахмачівський дизель і від'їхали одну зупинку.

Вранці виявилося, що ми зупинилися за 50 метрів до річки Удай. Викупавшись ми вирушили у напрямку села Замостьє — там є храм, в якому, здається, служив Іоасаф Білгородський. Але по дорозі ми трохи заблукали і вийшли на іншу трасу. Звідси виявилось вигідніше їхати на Густиню — наступний пункт нашого маршруту.

Добрий чоловік підвіз нас до монастиря, попросивши за це наших молитов. В монастирі нас прийняли, і, перш за все, відправили на кухню вечеряти. Потім поселили у окремому будинку за територією монастиря — не в готелі, щоб хлопець не заважав подорожнім.

Густиня… Тут ми прожили дві доби, що дало нам змогу трохи відчути дух монастирського життя, підпорядкованого перш за все розкладу богослужінь. Ранок починається чернецьким правилом, потім — літургія; після сніданку кожен йшов виконувати свій послух, робота переривалася обідом, а ввечері — знов богослужіння з правилом та вечірнім обходом. За ці дні ми так перейнялися миром і тишею, які царили в цьому благодатному місці, що, потрапивши в місто, трохи не розгубилися.

На час нашого перебування у монастирі, майже всі будівлі були реставровані, що дало нам змогу три дні милуватися витворами майстрів українського бароко. Лише на светлинах у іконній лавці була зафіксована трагедія цього монастиря, яка є трагедією усього українського народу. Адже монастир чотири рази знищували: перший раз — шляхта; другий — його "упраздніла" імператриця Катерина ІІ; потім — радянська влада, і після короткочасного відкриття у роки війни, його знов таки закрили. І тепер знов святиня XVII ст. приймає усіх бажаючих торкнутися вічного у своїй величі та красі.

З Густині до Прилук нас довезли автобусом паломники з Сум. Далі нас цікавив потяг до Гребінки, який відходив у вечорі. Це дало нам змогу відвідати прилуцькі храми, що, знов таки, привело нас у смуток. У центрі ми побачили чотири церкви, з яких тільки одна була відкритою. Ще в одній було розташовано краєзнавчий музей, а в другій — архів. Цей останній, побудований у формах класицизму, мав зовсім жалюгідний вигляд — дещо вицвівщі, а дещо вкриті цвіллю, стіни та старі іржаві залізні двері.

Проте, у відкритому храмі ми знайшли чудотворну ікону Богородиці "у скорботі", яка нещодавно відкрилася.

Ще одною цікавою річчю виявився 300-літній дуб, який ми знайшли в одному з дворів. На ньому, навіть, висіла табличка про те, що він охороняється законом. А взагалі, враження про Прилуки нашого знайомого з Ніжина — "пыль да грязь" — виправдалося, єдиною впорядкованою будівлею виявився будинок нафто-газодобуваючого правління.

На вокзалі в Прилуках, як би знущаючись з відомої торгової марки, на кожному ларьку було написано "Сигарет нет". Але ми не палимо, тому, потрапивши вдруге на вокзал, одразу вирушили до Гребінки.

З Гребінки можна було б їхати на Київ, але ми вирішили скористатися нагодою, та поїхали в інший бік — у Лубни. Останньою нашою метою був Свято-Перображенський Мгарський монастир.

Ми прибули у Лубни знов таки увечері, залізничні міліціонери підказали нам, де можна стояти наметом. Правда, прокинувшись ми почули голоси двох молодих людей, які спочатку хотіли повитягувати кілля, щоб завалити наш намет. Але, потім він їм сподобався мініатюрністю, і вони пішли далі.

До монастиря нам прийшлося йти пішки, однак це не було надто важко. За десять днів подорожі ми звикли до дороги та ваги. Крім того, мальовничі полтавські пейзажі просто закликали погрузитися в них.

Після деякого блукання по втоплених у зелені горбах, ми, нарешті вийшли до монастиря. Для того, щоб потрапити на територію, довелося пройти крізь невеличкий будиночок-прохідну. Одразу було відчутно, що це чоловічий монастир, тут панує ще більша тиша. У центрі монастиря знаходиться величний Свято-Преображенський храм. Його п'ять широко розставлених бань, вкритих зірками, видно далеко від Мгарі, майже з Лубнів. Ансамбль доповнює висока дзвіниця, яка чи то пропорціями, чи то розташуванням колон нагадує лаврську. Зовні стіни храму вкриті дивними ліпленнями, зображеннями тварин та рослинними орнаментами. Не менш дивні тварини мешкають у вольєрах під стінами — ми побачили там павлинів та ще якихось хижих птахів. За стінами храму поки що триває реставрація. Собор майже не розписаний, лише в деяких місцях зустрічаються як давні, так і нові фрески. Найбільш вражає одна з них. Справа в тому, що за часів радянської влади у монастирі знаходився склад боєприпасів, потім колонія для злочинців. Отже, мабуть, хтось забажав потренуватися у стрільбі та вибрав в якості мішені лік святого, якого зображено на фресці. Ми згадали "Андрія Рубльова" Тарковського, де татари рубали святі зображення, але це ж були татари.

За межами монастиря ще є скит з храмом у стилі модерн та святою криницею. Там ми мали переночувати, тому що сім'ю з дитиною в монастирі селити не було де. Але це питання міг вирішити лише ігумен, який мав приїхати лише увечері, а ми вже не мали сил чекати.

Склалося так, що нам вдалося сісти в попутку, яка довезла нас до траси Київ-Харків, де ми зупинили машину на Київ. Тут нас чекало ще одне випробування, водій майже увесь час їхав зі швидкістю 150 км/годину. Ми навіть зраділи, коли він вибачився, сказавши, що в нього справи і висадив нас у Пирятині. Тут вже ми сіли на дизель на Гребінку, звідки рушили на Київ.

Вся наша подорож тривала одинадцять днів, залишивши в нас з одного боку відчуття занепаду та тотальної втрати культурної спадщини, а з іншого — спокою за майбутнє, адже в нашій країні є ще така велика кількість щирих людей.